На початку 1990-х слабка податкова база, інфляція, неплатежі та бартер ускладнювали звичайну бюджетну й банківську систему. Реформа валюти 1996 року створила стабільніший номінальний якір, але не усунула структурних проблем власності, банків і фіскальної дисципліни [1].
Кінець 1990-х приніс зовнішній шок і реструктуризацію. У 2000-х зростали доходи, кредитування та інтеграція у світові фінансові потоки. Водночас валютне кредитування, пов’язані особи й слабкий нагляд накопичували ризики.
Криза 2008–2009 років показала залежність від зовнішнього фінансування та якості банківських балансів. Після 2014 року девальвація, втрата територій, банкрутства і визнання пов’язаного кредитування створили новий режим [2].
Реформи після 2014 року посилили НБУ, ProZorro, електронне адміністрування ПДВ, казначейську й антикорупційну видимість. Децентралізація змінила розподіл доходів і відповідальності громад. Ці зміни не були лінійними й не усунули неформальність або інституційний ризик.
Пандемія 2020 року збільшила дефіцит і державну підтримку. Повномасштабне вторгнення у 2022 році змінило масштаб: видатки різко зросли, зовнішнє фінансування стало системним, а державний і гарантований борг наблизився до 101,2% ВВП наприкінці 2025 року [3].
Одночасно виникла нова архітектура фінансування розвитку: PEACE, FORTIS, проєкт в Україні, URTF, DFI-портфелі й гарантії. Вони підтримують бюджет, відбудову та приватний сектор, але вимагають простежуваність фінансування (фінансування послідовність), щоб не рахувати один ресурс кілька разів [4].
Наступний режим має перейти від надзвичайний ліквідність до продуктивний капітал формування. Це означає поступове зменшення ролі дефіциту у фінансуванні поточного споживання й збільшення частки проєктів, які створюють актив, дохід і здатність обслуговувати зобов’язання.